Пам'ятаємо героя-земляка. СНІЦАР Павло Леонідович 10.07.1976 - 23.07.2014
Уродженець Благовіщенського, Павло Леонідович Сніцар розпочав понад 21-річний службовий шлях солдатом строкової служби. 1997 р. закінчив окремий факультет внутрішніх військ МВС Академії Прикордонних військ України, протягом понад 10 років командував стрілецьким батальйоном криворізької окремої спеціальної моторизованої бригади міліції Центрального територіального командування ВВ МВС. Під час подій Революції Гідності, у грудні 2013 - лютому 2014 рр. виконував завдання з охорони громадського порядку на вулицях столиці.
А потім почалася "неоголошена війна", на якій комбат на чолі підлеглих перебував з червня 2014 р., зустрівши у районі АТО 10 липня своє 38-річчя. 23 липня, під час боїв за визволення Лисичанська, намагаючись вивезти з-під обстрілу терористів поранених бійців НГУ та ЗСУ, серед яких був і його командир полковник Олександр Радієвський, Павло Леонідович дістав смертельне поранення в голову...
Наказом командувача Національної гвардії України підполковнику Сніцару присвоєно військове звання полковника (посмертно), він зарахований навічно до списку особового складу управління стрілецького батальйону криворізької окремої бригади охорони громадського порядку НГУ.
Бої за Лисичанськ були запеклими. Із травня по червень 2014 року місто перебувало під контролем проросійських бойовиків, які проголосили так звану «Лисичанську Народну Республіку». Під пекучим сонцем українські військові проводили наступальну кампанію по звільненню населеного пункту. Активну участь у визволенні міста брали сили Національної гвардії України. В складі підрозділу Нацгвардії був і Павло Сніцар, комбат з Кіровоградщини …
Дитинство Павла пройшло в Ульяновці Кіровоградської області. Тут він ходив до школи, займався спортом. На обласних змаганнях з легкої атлетики займав призові місця. Батьки вчили сина поважати людей і прищеплювали правильні життєві цінності. Мама Павла дуже хворіла,тому хлопець брав на себе всю домашню роботу. А коли батьки гостювали у сестри, яка вчилась в Умані, Павло залишався порядкувати вдома, старався до їхнього повернення щось смачненьке приготувати, напекти…
Частенько хлопець навідувався до сусідньої школи. Але не до товаришів на футбол бігав Паша, а ходив проводжати додому 12-річну Лесю. Дорогою пригощав цукерками. Дитяча дружба переросла в кохання. Після закінчення школи Павло запропонував Лесі вийти за нього заміж. «Клянись, що ніколи мене не покинеш і завжди будеш поруч», - сказав він дівчині. Згодом вона сміючись згадуватиме, що хлопець підкупив її цукерками. Так склалось, що 8 листопада вони познайомились, і рівно через 5 років одружились. Це був 1998 рік.
Після школи молоді люди роз’їхались в різні міста здобувати вищу освіту. Леся – до Харкова, Павло – до Хмельницька в академію внутрішніх військ. Але відстань тільки зближувала молоде подружжя й кожні вихідні вони приїжджали до Кіровограда, щоб побачитись. Згодом Павло продовжив навчання у Київській академії МВС. Ніхто не сумнівався, що він народився військовим: мав струнку поставу, завжди охайний вигляд, напрасовану сорочку та начищене взуття. «Душа в тебе може бути нечистою, але взуття – ніколи», - любив жартувати Павло. Він був з тих, хто більше робить, ніж говорить. А ще мав велике серце і загострене почуття справедливості й честі.
Випустившись з академії, Павло за розподіленням лишився служити у стрілецькому батальйоні Криворізької військової частини, що дислокувалась у Кіровограді. Леся звикла, що чоловік багато часу віддавав роботі. Вона розуміла, що йшла заміж за військового, тож раділа й крокам чоловіка, які розпізнавала серед інших. «Коц-коц-коц» - простукотіло під їхніми вікнами – Павло пішов на роботу. «Коц-коц-коц» - повернувся з служби. Павло Сніцар був відданий справі, спав по п’ять годин на добу, за все переживав. «Люби як душу, а тряси як грушу», - жартома пояснював принципи своєї роботи.
Та все ж на першому місці у Павла була родина. Весь вільний час він присвячував коханій дружині і дітям – Олексію і Даринці. Як це не дивно, але про вагітність Леся дізналась саме від чоловіка. Одного ранку Паша їй сказав: «Я тебе вітаю, у нас буде син». Невдовзі здогадку чоловіка підтвердили медики. Павло виховував хлопчика справжнім чоловіком, вчив поважати батьків, берегти маму. Для маленького Льоші тато був другом і наставником.
За високий професіоналізм і гідні особисті якості лейтенанта Павла Сніцара призначили командиром батальйону. На той час він був наймолодшим комбатом у Кіровограді. Але вже вирізнявся мудрістю і відповідальністю. Його підлеглі для нього були як рідні діти. Завжди переживав, чим їх нагодувати, знав потреби кожної родини, кому чим треба допомогти. Вітав зі святами ветеранів. Він знаходив спільну мову з різними людьми, нікого не цурався. І попри всі труднощі говорив: «Не переживай, прорвемось. Все буде добре»…
У 2010 році у Павла й Лесі народилась донечка. Назвали Даринкою. У пологовий будинок Павло прийшов у військовій формі. Він дуже любив маленьку і говорив: «Я тобі куплю весільну сукню, як заміж виходитимеш. А на випускний танцюватиму з тобою вальс». Павло мріяв про те, як вони з Лесею вже старенькими гулятимуть парком разом з дітьми й онуками. Сміючись, він говорив дружині «Я Сніцар, а ти моя Сніцариця. Цариця»… Родина жила щасливо, немов у своєму маленькому райочку.
Коли в країні на Майдані розпочалась Революція, Павло з батальйоном отримав наказ – охороняти громадський порядок у Києві. Фактично він опинився по той бік барикад… Але чоловік розумів, чому люди повстали. Вдома він говорив, що керівництво країни далеке від розуміння потреб народу. Майже два місяці Павло був у Києві. Дружину просив не розповідати батькам, де він, щоб не хвилювались. З Майдану приїжджав такий чорний і закопчений, що видно було лише сині, як небо, очі. Але на службу не скаржився. Лише казав: «Не переживай, прорвемось. Все буде добре». У столиці Павло отримав травму, йому в око потрапив шматок палаючої шини. Він почав втрачати зір і слух, довго лікувався. Родина важко пережила революційні події.
Невдовзі прийшла й війна. Попри травми, комбат Павло Сніцар разом з батальйоном вирушив у зону АТО, боронити цілісність і незалежність країни. На прощання цілував дружині руки і просив берегти дітей. Коли приїжджав додому з війни, розповідав, що доводиться протистояти російським військовим, і що вони не мають ні честі, ні гідності, схожі на колишніх «зеків».
Свій 38-й день народження Павло Сніцар відзначав з батальйоном у зоні АТО. Пригощав хлопців борщем. Це було 10 липня. А 23 липня Павло пішов у свій останній бій, звільняти український Лисичанськ від бойовиків. Під час сутички нацгвардійці потрапили під обстріл, з’явилась інформація, що поранено полковника Олександра Радієвського, якому підпорядковувався Павло. Мужність і відвагу Радієвського визнавали навіть сепаратисти, а для Павла він був наставником і прикладом. Без вагань він пішов рятувати полковника і витягувати своїх бійців. Його зупинила куля снайпера…
Вже вночі 23 липня рідні Павла побачили в стрічці новин повідомлення, що вбито полковника Радієвського. Леся зрозуміла: «Це кінець». Наступного дня зателефонували: «Ми сепаратисти. Ми вбили твого чоловіка і закопали в землю. Йому на телефон прийшло повідомлення про зарплату. Вона вам знадобиться. Готуйтеся». У шоковому стані жінка ледь вимовила: «Не дай Боже, щоб у вашу сім’ю прийшло таке горе». Лесі просто вирвали душу. А її 15-річний син Олексій замкнувся й три дні не виходив з кімнати. Від горя й безсилля хлопчик збив кулаки у кров.
Родичі знайшли тіло Павла у дніпропетровському морзі. Обличчя Павла було світлим і спокійним.
Поховали Павла Сніцара у Кіровограді на Алеї слави Рівнянського кладовища. Він навічно зарахований до списку особового складу управління стрілецького батальйону окремої криворізької бригади охорони громадського порядку Національної гвардії України.
…Наступного дня після смерті комбата Павла Сніцара над Лисичанськом замайорів синьо-жовтий прапор. Операція з визволення цього міста тривала дві доби і була вкрай важкою. Терористи чинили шалений опір. Частина з них запанікувала та покинула місто напередодні головного штурму, приєднавшись до інших бандитів. Військовослужбовці Збройних Сил України нанесли потужні удари з кількох напрямів по місцях скупчень живої сили противника, блокпостах, опорних пунктах та інших укріплених районах бандформувань. Це в підсумку дозволило визволити Лисичанськ від загарбників.
14 травня 2015 р. в обласному центрі при вході до військової частини Кіровоградського стрілецького батальйону (військова частина 3011) Міністерства Внутрішніх справ України, командиром якої був полковник Павло Сніцар, відкрито пам’ятну дошку на честь героя. Вулицю, на якій розташована військова частина, де служив Павло Сніцар, також перейменовано на його честь.
За особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, за вірність військовій присязі Павло Сніцар був нагороджений (посмертно) орденом «За мужність» ІІІ ступеня та орденом Георгія Побідоносця.
https://glavnoe.ua/articles/a11379
